Невідомий Стаханов

80 років тому пастух Стаханов, у полотняних штанах та личаках, приїхав з російської глибинки на Донбас і, за іронією долі, став засновником "стаханівського руху".

На Сході України діти у школах ще й досі вивчають "стаханівський рух". На цій теорії побудоване навчання і у професійно-технічних училищах. Часто й мене тут запитували, що знаю про Стаханова. Справді, що ми відаємо про кумира Донбасу, шахтаря, який у серпні 1935-го перевиконав норму видобутку вугілля у 14 разів і цим встановив світовий рекорд?

Відтоді робітничий клас колишнього Союзу залихоманило -- нові рекорди стали нормою. Ім`я Стаханова і "Стахановців" не сходило зі шпальт центральних газет та екранів телевізора.

Та чи знає сам Донбас оголену правду про справжнього Стаханова? Не того Олексія Стаханова, біографію якого переписували так, як було вигідно комуністичному устрою. А наймита, шахтаря, який любив хильнути чарчину, постріляти ворон з іменної зброї й побити вікна у ресторанах. Стаханова, який через Берію заледве не втратив свою дружину, а, за примхами Сталіна, занапастив власне ім`я і, врешті, себе...

"Я повернуся на коні"

1905 року у селі Луговому Орловської губернії Росії у бідній родині Григорія Стаханова народився хлопчик. Сина нарекли Андрієм. Батьки на пана гарували. Підріс Андрійко і собі у найми подався. За кусень хліба випасав худобу, землю обробляв, сіно косив, сади сторожував. Найзаповітнішою мрією тоді бідового юнака, а згодом шахтаря-героя Донбасу був кінь. Білий рисак. Він йому аж снився. Та який там кінь... Сім`я Стаханових заледве животіла. Їли суп з лободи та кропиви, а замість солодощів -- смолу з вишень.

Добрі люди підказали Григорієвому сину, що на Донбасі набирають на шахту робітників і там добре платять. Зібрав Андрійко нехитру торбинку і з освітою три класи церковно-приходської школи поїхав на заробітки. Пригорнув на прощання Олю та Поліну, двох малих сестричок, й пообіцяв повернутися до них на білому коні.

Дістався таки до Кадіївки (нині місто Стаханов), що у Луганській області, й пішов роздивлятися місто. Пізніше Стаханов частенько розповідатиме своїм дітям, як з нього міщаночки сміялися. "Я ж був у полотняній сорочці і личаках. У нашім селі всі бідарі так ходили, звідки мені було знати, що мене сприймуть мало не за опудало", -- на тих татових спогадах і виросло четверо діточок. Двоє від першого і двоє від другого шлюбу.

До білого коня було далеко. На шахтах закінчився набір, і Стаханову довелося б сутужно, якщо б не земляк, який там працював. Привів у шахту "Центральна-Ірміно". Саме тут Стаханов і встановить світовий рекорд, і саме звідси розпочнеться "стаханівський рух". А тоді здивувався чорним, як сажа, людям та канаркам, що жили у клітках під землею. Пташки відчували запах метану і сповіщали людей про небезпеку.

"Дайош странє уголь!"

"От козел!" -- так кричали до шахтарів коногони, які вивозили вугілля зі шахти, аби ті не потрапили під кінські копита чи вагонетку. Важка робота і постійна загроза життю навчили коротких сигналів про небезпеку. Подавав такі сигнали і Андрійко Стаханов. Коли хлопця взяли на шахту "Центральна-Ірміно", то спершу він працював "гальмівним", стежив, аби вагонетки з вугіллям, які тягли коні, з рейок не сходили. Потім -- коногоном. Згодом дали в руки відбійний молоток: "Довбай, хлопче, скалу чорну". Довбав. Заробляв гроші на білого коня...

А країні катастрофічно не вистачало вугілля. Партійне керівництво тиснуло на всі важелі: "Давай!" Директорам заводів і фабрик надавали землю, де пролягали вугільні пласти, аби ті відкривали нові шахти. Вели широку пропаганду: на шахту приймали навіть злочинців. Проблема була у неправильній організації роботи: гірник сам видобував вугілля і сам кріпив землю над головою, щоб не засипала. Витрачав час. А він у шахті -- золото. Але про "неправильність" не можна було говорити -- за ініціативу жорстоко наказували. Врешті хтось із партбатьків таки ризикнув змінити організацію роботи. Кажуть, ця ідея належала Костянтину Петрову, тодішньому парторгу шахти "Центральна-Ірміно". Шахта гинула, зверху сказали: "Не витягнете -- закриємо". Петров вирішив реалізувати схему, яку давно пропонували гірники: один шахтар працює з відбійним молотком, інші за ним кріплять землю. У серпні 1935 року парторг запропонував Андрієві Стаханову "встановити" рекорд...

Якось Віолетта Олексіївна, донька Стаханова, запитала у парторга, чому для рекорду обрали саме її батька. Виявилося, що Петров разом з начальником дільниці Машуровим перемили кісточки багатьом шахтарям. Один багато пив, другий -- політично безграмотний, ще інший "ліцом нє вишел", застарий або ж мав заплямовану біографію. Ідеально на роль "героя" пасували Мирон Дюканов та Андрій Стаханов. Під час розмови тет-а-тет Дюканов засумнівався, Стаханов же сказав, якщо за ним інші шахтарі кріпитимуть і відбиратимуть вугілля -- дасть рекорд.

У ніч з 30 на 31 серпня син бідняка Григорія не відривався від ручки відбійного молотка. Не спали й парторг, начальник дільниці та редактор "шахтарки". А на ранок товаришу Сталіну передали радіотелеграму: "У Кадіївці на шахті "Центральна-Ірміно" шахтар Олексій Стаханов встановив рекорд. За зміну (6 годин) видовбав 102 тонни вугілля". Це за норми 7 тонн за зміну. Цього ж дня всі центральні газети заявили про подвиг Стаханова. Звичайно, інформацію про те, що рекорд встановлював не один шахтар, а кілька, замовчували. Партії був потрібен рупор. Стаханов попросив виправити помилку: він не Альоша, а Андрій. Про це доповіли Сталіну. Той сказав: "А чого, гарне ім`я". Стаханову швиденько змінили паспорт та наказали забути старе ім`я. І мовчати про це. Він і мовчав. Усе життя.

Дуся втекла з табором

Стаханов не приховував, що рекорд встановлював не сам, а разом з Тихоном Борисенком і Гаврилом Щегольовим -- шахтарями, які тієї знаменної ночі виконували роль кріпильників. Але Стаханову й іншим партійні діячі "порадили" менше про це балакати -- героєм повинен бути один.

О шостій ранку, після ночі рекордної праці, партійне керівництво постановило: портрет Стаханова почепити на дошку пошани і видати героєві-шахтареві премію у розмірі місячного заробітку. Через чотири дні Олексію Стаханову дадуть ключі від цілком умебльованої на той час нечуваною розкішшю -- м`якими меблями -- трикімнатної квартири, встановлять телефон і виділять для нього та дружини Дусі два почесні місця у клубі на всі фільми. Життя повернулося до вчорашнього пастушка світлим боком.

Та через п`ять днів Мирон Дюкалов установлює новий рекорд: за зміну видає не 102, а 115 тонн! Працюють за системою: один довбе, два інші кріплять. Впирається і Стаханов. Через два тижні -- 227 тонн! За цей рекорд йому дали... коня з бричкою і кучером. Хай і не білий, а сірий в яблучках, зате кінь. Назвав свою мрію Букетом.

Слава -- складна штука. Так і жили: Стаханов сам по собі, а ім`я славили інші. Створювали "стаханівські" школи, рекорди встановлювали ковалі, доярки, ланкові. Стаханову вручають партквиток, про нього пишуть книги і знімають фільми. Навіть енкаведисти працювали по-стаханівськи: відправляли поетапно тисячі інакодумців.

Але життя підкидало свої казуси, позапартійні. Чорноока красуня Дуся втекла з циганським табором. На згадку залишила доньку Клаву та сина Віктора. І тут виплив цікавий факт: Циганка Дуся, з якою Стаханов познайомився у шахтарській їдальні, де та працювала посудомийкою, не була одружена з передовиком соцпраці. Ая-яй! Цей "прокол", як і Дусіну втечу з циганами, швиденько "зам`яли". А Андрій-Олексій почав запивати горе. Кажуть, він дуже любив свою непостійну циганочку. Та все минає.

Кохання до 14-річної школярки

Одного разу для Стаханова школярки співали "салавєй мой, салавєй". І Олексій Стаханов... знову закохується. Цього разу у 14-літню восьмикласницю Галинку Бондаренко, доньку директора музичної школи. На той час йому вже тридцять. Та керівникові музшколи майбутній зять полюбився. Невдовзі Галині дописують у свідоцтві про народження ще два роки, і дівча стає дружиною героя-шахтаря. Галю ніхто й не питав, чи хоче заміж. Дівчина розуміла - треба: у неї не було навіть чобітків, ходила у валянках, а мама, щоби підзаробити, прала вдома чужу білизну...

Коли Галина приїхала до Кадіївки, повернулася й циганочка Дуся. Та Стаханов з дітьми цікавив її мало. Дуся закрутила роман з міліціонером. Незабаром вона помре від невдало зробленого підпільного аборту. А Стаханов знову зап`є.

Заслання

Герої мають залишатися героями або... померти. Така була політика партії. Стаханову поталанило -- його забирають учитися до Москви. Він стає депутатом СРСР. У столиці -- квартира на Набережній. Молодій дружині, яка любила музику, Стаханов не дозволяв працювати. Ревнував. Галя, як і Дуся, була красивою. Якось Галина виходила з універмагу, і її силоміць заштовхали в автомобіль. Викрадачем був Берія. Дарма Галина пояснювала, що вона дружина Стаханова. На щастя, ситуацію побачив водій Стаханова, з яким приїхала Галя. Берії все як з гуски вода, а на стіл Сталіна лягають депеші: "Стаханов п`є, б`є у ресторанах дзеркала, загубив піджак з орденом Леніна..." Сталін сказав передати улюбленцю, який дружив з його сином Василем, щоби призупинив бучні гуляння, бо замінить його прізвище на менш гучне. Замість втраченого ордена видали дублікат.

"Хто тоді в "Метрополі" дзеркала не бив? Тато ще й рибки там у басейні виловлював і ворон, з іменного пістолета, який йому подарував Сталін, відстрілював", -- Віолетта, донька Стаханова, згадує, що батько мав такий вже характер. Непосидючий, енергія била через край. А що пив? Так усі шахтарі п`ють. І він навчився. Але людям він допомагав, особливо шахтарям. Була у Стаханова й маленька таємниця. Коли став знаменитим, почав соромитися своєї рудої чуприни -- фарбував волосся у перукарні на темний колір і там же виводив ластовиння. До "крутої" їжі -- ікри, осетрини, -- якою тоді харчувалася партійна знать, Стаханов так і не звик. Любив український борщ, сало, російську окрошку, картоплю, котлети, а ще домашній квас.

Після смерті Сталіна Хрущов улаштував "розбірки" улюбленцям вождя. Олексія Стаханова звільнили з роботи у міністерстві вугільної промисловості й перевели на шахту у загублене на Донбасі містечко Торез. Поселили у гуртожитку. Це означало фіаско. Олексія Стаханова поховали заживо. Ім`я-прапор своє відпрацювало. Партія підняла -- партія опустила. Це розуміли всі. І Стаханов розумів. Про нього почали забувати. Сім`я залишилася у Москві, діти навчалися. У 1970-му, через 35 років після встановлення рекорду, Олексієві Стаханову таки вручать зірку Героя соціалістичної праці. Надто пізно. Він надзвичайно довго чекав цього визнання. Задля того все життя жив так, як наказували: їв, спав, любив -- усе за наказом Сталіна і комуністичної партії. Стаханов втомився. Життя пішло шкереберть.

Через сім років, після вручення золотої зірки героя, шахтар-символ тихо помре у психіатричній лікарні Тореза. Йому було 71. Ще через рік Кадіївку, куди прийшов Андрійко Стаханов заробити гроші на свого білого коня, перейменують на Стаханов.